ню хвилину й величне почуттє обгорнуло душу чоловіка. Почувши полковничий наказ, челядь кинулась до воза, шаблями перетяли міцні шнури, поздіймали товсті волові шкіри й попони й поздіймали з воза боклаги й барила.
— А беріть усї — промовив Бульба — всї, скільки вас є, беріть, що в кого є: ківш або черпак, що коня наповаєте, або рукавицю або шапку, а то й прямо підставляйте пригорщі.
І всї козаки, скільки їх було, брали — в кого був ківш, в кого черпак, що ним коня наповав, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто підставляв свої пригорщі. Всїм їм Тарасові слуги, ходячи поміж рядами, наливали з боклаг і барил. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знаку, щоб випили всї разом. Видко було, що він хотїв щось сказати. Знав Тарас, що й як не сильне старе добре вино само по собі, що й як не здатне воно підбадьорити дух чоловіка, та коли до нього ще добре слово додати, то вдвоє міцнїйша буде сила вина і духа.
— Я частую вас, пани брати, — так почав Бульба, — не за те, що ви обрали мене своїм отаманом, хоч воно честь велика; і не з приводу пращання з нашими товаришами: нї, не пора тепер на одно і друге; не така тепер перед нами хвилина. Перед нами дїло
