як старшина, а як товариш, дякував усїм козакам, за честь і промовив:
— Багато є між нами старших і на раду мудрійших, але коли вже мене пошанували, то моя рада — не гаяти часу і гнатись за Татарином; ви й самі добре знаєте, що таке Татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а миттю розтратить так, що й слїду не найдеш. Так моя рада: йти. Тут ми вже погуляли. Ляхи знають, що то є козак; за віру, скільки сил було, помстились; а користи з сього голодного міста небагато. Так моя рада — йти.
— Йти! — загомонїло грізно в запорожских курінях.
Але Тарасу Бульбі не по душі були такі слова, і він ще низше насупив на очі свої хмарні чорносїрі брови, немов ті кущі, що поросли по високім тїменї гори, верхівя яких засипав іглистий іней.
— Нї, неправдива твоя рада, кошовий! — промовив він. Ти не те кажеш: ти, видко, забув, що в полонї остають ся наші захоплені Ляхами? Ти хочеш мабуть, щоб ми не пошанували першого святого закону товариства, й покинули братів своїх, щоб з них живцем здирали шкіру, або четвертували на части козацьке тїло, щоб розвозили по містах і селах, як уже зробили вони з гетьманом та красшими синами України? Хиба мало на-
