— А що, повязали? — гукнули їм знизу Запорожцї.
— Ось я вас! — гукав з гори той самий грубий полковник, показуючи мотуза; і все ще не переставали грозити запорошені, втомлені вояки, а деякі перекинулись з обох боків острими словами.
Нарештї розійшлись усї. Хто ляг відпочивати, втомившись у бою; хто прикладав землї до ран і драв, щоб перевязати їх, дороге вбраннє, що здоймив з убитого ворога. Инші, бадьорійші почали зносити тїла вбитих і віддавати їм остатню честь: шаблями, списами копали могили; шапками, полами виносили землю; зложили чесно козацькі тїла й засипали їх свіжою землею, щоб круки та орли не клювали їх очі. А лядські тїла привязали десятками до хвостів диким коням і пустили їх по всьому полю та довго гнались за ними, батогуючи їх з усїх боків. Розсатанїлі конї летїли по дорогах, по горбах, через рови і потоки, і бились об землю закровавлені й запорошені лядські трупи.
Потім усїм курінї сїли вечеряти й довго розмовляли про всякі пригоди, що остались кождому з них на вічний спомин та перекази потомкам. Довго не лягали вони; а довше всїх не лягав старий Тарас, розгадуючи, чому Андрія не було між ворожим військом. Чи посоромивсь Юда вийти проти своїх, чи може
