наторських блюдолизів, яких брали сенатори з собою на обіди задля почоту, й які крали з столів срібні чарки й після нинїшнього почоту на другий день сїдали на козли поводити кіньми у якогонебудь пана. Багато всякої всячини було там. Инший раз і випити не було за що, а на війну всї понаряджались.
Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було на нїкім золота, тільки хиба денеде блищало воно на держаках шабель та на оправах рушниць. Козаки не любили богато прибирати ся на війну, прості були на них панцирі і жупани, і далеко чорнїли й червонїли їхнї чорні червоноверхні шапки.
Два козаки виїхали наперед із запорожських рядів: один ще зовсїм молодий, другий старійший, обидва острі на слово, та й на дїлї не згірші козаки: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слїдком за ними виїхав і Демид Попович, присадкуватий козак, що давно пробував на Сїчі, був і під Адріянополем і багато натерпівсь на своїм віку: горів в огнї і прибіг на Сїч з обсмаленою, почорнїлою головою й обгорілими вусами; але відкохав ся знову Попович, пустив за ухо оселедець, виростив вуса, густі і чорні, як смола. І острий був на слово Попович.
— А гарні жупани на всїм війську, та хотїв би я знати, чи гарна сила у війська?
— Ось як вас! — кричав зверху товстий,
