Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/112

Ця сторінка вичитана

все таки куплять. І скоро тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи на двір продавати перли. Розпитав про все наймичку Татарку. „Буде весїллє зараз, як тільки проженуть Запорожцїв. Пан Андрій обіцяв прогнати Запорожцїв. 

— І ти не вбив його там на місцї, чортового сина? — гукнув Бульба.

— Защо убивати? Він перейшов по добрій волї. Чим чоловік винен? Там йому лїпше, туди перейшов.

— І ти бачив його в лице?

— Їй Богу, в саме лице! Такий славний вояка! Красший за всїх. Дай йому Бог здоровля, відразу мене пізнав; і коли я підійшов до нього, він каже…

— Що ж він каже?

— Він каже, нї, вперед кивнув пальцем, а відтак уже каже: „Янкіль!“ А я: „Пане Андрію!“ „Янкіль! Скажи батькови, скажи братови, скажи козакам, скажи Запорожцям, скажи всїм, що батько тепер менї не батько, брат не брат, товариш не товариш, і що я з усїма ними буду битись, з усїма буду битись!“

— Брешеш, чортів Юдо! — закричав Тарас, не памятаючи себе. — Брешеш, собако. Ти й Христа розпяв, проклятий Богом чоловіче! Я теб вбю, сатано! Тїкай звідсїля, а нї — тут тобі й амінь!