пили мене й накинули мотуза на шию, але я відмоливсь у пана, сказав, що підожду довг, що ще позичу, аби тільки поміг менї зібрати довги з инших лицарів; бо у пана хорунжого, — я все скажу по правдї, — нема й одного червінця в кишенї. Хоч він має і хутори і великі маєтки й аж чотири замки та степової землї до самого Шклова, а гроший у нього, як у козака, Біг ма'. І тепер, коли б не узброїли його брацлавські Жиди, то нї в чім було б і на війну виїхати. Він і на соймі через те не був....
— Що ж ти робив у містї? Бачив наших?
— Як нї! Наших там багато: Іцко, Рахум, Шмуль, Хайволох, Жид орендарь…
— Та пропадь вони, собаки! — гукнув з пересердя Тарас. — Що ти менї тичеш своє жидівське кодло? Я питаю тебе про наших Запорожцїв.
— Наших Запорожцїв не бачив, а бачив одного пана Андрія.
— Андрія бачив! — аж крикнув Бульба. — Що ж ти, де його бачив?… в пивницї?.. в ямі?… збещещений? звязаний?…
— Хтож би то смів вязати пана Андрія? Він тепер такий пишний лицарь… Далїбуг, я й не пізнав! І наплїчники в золотї, і нарукавники в золотї, і шапка в золотї, і на поясї золото, скрізь золото, скрізь золото. Так, як
