сурми і литавр; але він не чув їх: він чув тільки, як чудові уста обливали його пахучим теплом свого дихання, як сльози її текли струмочками йому на лице й пахуче волосє, що все розпустило ся з голови, обмотало його цїлого своїм темним блискучим шовком.
В ту мить вбігла до них Татарка з радісним криком:
— Вратовані, вратовані! — кричала вона на себе не памятаючи. — Наші прорвались у місто, привезли хлїба, пшона, муки й звязаних Запорожцїв.
Але нїхто з них не чув, які то „наші“ прорвались у місто, що привезли з собою й яких Запорожцїв звязали. Повний неземних почувань, поцїлював Андрій пахучі уста, що припали до його щоки, й не зостались, без відповіди пахучі уста. Вони обізвались тим самим, і в сїм обопільно-злитім поцїлунку почулось те, що тільки раз в життю даєть ся почути чоловікови.
І пропав козак. Пропав для всього козацького лицарства! Не побачити йому більше нї Запорожя, нї батьківських хуторів своїх, цї церкви Божої. Не побачити й Українї одного з хоробрійших синів своїх, що взялись боронити її. Вирве старий Тарас свого сивого чуба і прокляне і день і годину, коли породив на сором собі такого сина.
