ловою: — знаю я, на своє лихо, знаю добре, що тобі не можна любити мене; я знаю, яка твоя повинність і заповіт; тебе кличуть батько, товариші, вітчина, а ми — вороги тобі.
— А що менї батько, товариші й вітчина? — промовив Андрій, потрясши бистро головою й випрямивши весь рівний, як надрічна сокорина, стан свій. — Коли воно так, то нема в мене нїкого! Нїкого, нїкого! — промовив він ще раз тим же голосом і потвердив його тим рухом руки, яким тугий, упертий козак виявляє рішучість на дїло нечуване й неможливе для иншого. — Хто сказав, що моя вітчина Укарїна? Хто дав менї її за вітчину? Вітчина те, чого шукає душа наша, що для неї милїйше від усього. Вітчина моя ти! Ось моя вітчина! Сю вітчину понесу я всерцї й носити-му, поки мого віку,; нехай хтонебудь з козаків вирве її звідтїля! І все, що тільки єсть, продам, віддам, погублю за таку вітчину!
На одну мить остовпівши, мов прекрасна статуя, вона дивилась йому в очі і раптом заридала і з дивною жіночою рішучостю, на яку здатна буває тільки невирахувано велико-душна женщина, сотворена для найкрасших сердечних почувань, вона кинулась йому на шию, обняла його білими як снїг, чудовими руками і заридала. В сю мить розляглись на вулицї невиразні крики в супроводї
