Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/100

Ця сторінка вичитана

всього того: треба, щоб перед сконом своїм я побачила й почула слова і любов, якої досї не бачила. Треба, щоб він словами своїми пошматував моє серце, щоб гірка моя доля стала ще гіркійша, щоб ще більше жаль було менї мого молодого віку, щоб ще страшнїйшою здавалась менї моя смерть, і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, моя люта доле, Тобі — прости мій гріх — Свята Божа Мати!

І коли вона затихла, без краю безнадїйне почуттє відбилось на її обличю; болючим сумом заговорила кожда його черта, і все, від сумно похиленого чола й потуплених очий до слїз, що застигли і висохли на тихо паленїючих щоках, все, бачилось, говорило: “Нема щастя на сїм обличю!“

— Не чувано на світї, не можна, не бути сього, — промовив Андрій, — щоб найкрасшій, найлїпшій між усїх жінок судилась така гірка доля, коли вона родила ся на те, щоб перед нею, як перед святинею, покланялось усе, що є найлїпшого на світї. Нї, ти не вмреш! Коли-ж випаде так, що вже нї чим — силою, нї молитвою, нї сміливостю не можна буде відхилити гіркої долї, то ми вмремо разом, і вперед умру я, умру перед тобою, біля твоїх прекрасних нїг, і тільки мертвим розлучать мене з тобою.

— Не дури, лицарю, і себе і мене, — відповіла вона, тихо хитаючи прекрасною го-