рас. — А признайтесь, сини, добре шмигали вас березняком і свіжим вишняком по спинї і по всьому, що лиш є в козака? Чи може — коли ви вже стали великорозумні, чи може й плетеницями чухрали? А чей не тільки по суботах, а діставалось і по середах і четвергах?
— Не треба, батьку, згадувати, що було, відповів спокійно Остап. — що було, минуло!
— Най попробує тепер, — сказав Андрій. — Най тепер хтонебудь тільки зачепить. От най тепер навернеть ся яка небудь татарва, буде знати, що таке козацька шаблюка!
— Добре, сину! Їй Богу, добре! Та коли на те пішло, то й я звами поїду! Їй Богу поїду! Якого чорта ждати менї тут? Щоб стати гречкосїєм, домоводом, доглядати овець та безрог та бабити ся з жінкою? Та пропади вона: я — козак, не хочу! І що з ного, що нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожє — погуляти. Їй Богу, поїду! — І старий Бульба мало-помалу горячив ся, горячив ся, врештї зовсїм розсердив ся, встав із за стола і постатнївши, тупнув ногою. Таки завтра їдемо! Нащо відкладати? Якого біса ми можемо висидїти тут? Нащо ся хата? Нащо нам все те? Нащо ті горшки? — із тими словами вія почав бити і шпурляти горшками і пляшками.
