Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до неї і цілує ручку). Маю честь поздоровити вас. Ви будете дуже, дуже щасливі; ходити мете в золотих сукнях, їсти мете всякі делікатні зупи і дуже, дуже весело проводитимете час…
Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно! Маю честь поздоровити вас. Дай вам Боже усякого достатку, червінців і синка такого мацюпусенького, от такого! — (Показує рукою), щоб можна було на долоню посадити, еге! І він все буде кричать: уа! уа! уа!
Лука Лукич. Маю честь…
Жінка Луки Лукича (біжить наперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються). А я так зраділа, так зраділа. Кажуть мені: „Ганна Андріївна віддає дочку заміж“. — „Ой, Божеж мій!“, думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікови: „Слухай Луканчику: от яке щастя Ганні Андріївні“. „Ну“, думаю собі, „слава Богу!“ Тай кажу йому: „Я така рада, що згорю від бажання привітати Ганну Андріївну“… „Ох Боже мій, Боже мій!“, думаю собі: „Ганна Андріївна справді сподівалась гарної пари для своєї дочки, а ось теперечки, яке щастя! — так і склалось, як їй колись бажалось; і так, кажу вам, зраділа, що вже й говорить не могла. Сиджу, тай плачу, плачу так таки, аж умліваю… То вже Лука Лукич питає: „Чого ти, Настусю плачеш?“ — „Луканчику мій“, кажу, „я й сама не знаю чого; а сльози таки так як річка ллються“.
Городничий. Вельми вам вдячний, панове, прошу сідати. Гей, Мішко, внеси сюди більше крісел! (Гості сідають).
Пристав. Маю честь поздоровити вас, ваше високоблагородіє і побажати вам гаразду на многі літа!
