Марія Антонівна. Я, мамочко…
Ганна Андріївна. Геть мені звідсіля! Чуєш, геть мені зараз! І на очі не смій мені показатись! (Марія Антонівна виходить хлипаючи). Вибачайте, але я так здивована всім, що тут бачила.
Хлестаков (на бік). І вона теж нічого собі, зовсім не погана! (Кидається на коліна перед нею). Пані, виж бачите самі, як я горю з кохання до вас.
Ганна Андріївна. Що, ви на колінах? Ах, прошу встати, прошу встати, тут підлога зовсім брудна!
Хлестаков. Ні, на колінах, конче на колінах; я хочу знати, що мені суджене: життя, чи смерть.
Ганна Андріївна. Але вибачайте, я ще не зовсім розумію ваших слів… коли не помиляюсь, ви сватаєте мою дочку.
Хлестаков. О, ні! Я в вас влюблений, моє життя на волоску. Як ви відкинете мою щиру любов до вас, то я не варт того, щоб жити на світі! З жагучим полумям в душі прошу вашої руки!
Ганна Андріївна. Але дозволю собі вам нагадати, я під деяким оглядом… я замужня…
Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема ріжниці — ще краще. Ще Карамзин сказав: „Закони судять“. Ми втечемо в тінь потоків… Руки вашої прошу, руки.
Марія Антонівна. Мамочко, татко сказали, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує). Ах, який пасаж!
Ганна Андріївна. Ну, що тобі? Чого? За чим? Що за вітрогонство! Раптом вбігла як очмаріла кітка! Ну, що ти знайшла такого дивного? Що тобі прийшло в голову? Чисто як та трьохлітня дитина. Не пізнати, не пізнати, зовсім не пізнати, що їй вісімнацять літ. Я вже не знаю, коли ти порозумнішаєш, коли ти будеш поводитись, як то слід добре вихованій дівчині; і коли ти
