Хлестаков (пишається). Так, але ваші очі важніші, ніж найважніші діла… Ви ніяк не можете перешкодити мені, навпаки — ви можете дати мені тільки саму втіху.
Марія Антонівна. Ви говорите по столичньому.
Хлестаков. Задля такої чарівної панни, як ви. Чи можу хоч на хвилину бути так щасливим, щоби подати вам крісло? Ні. вам слід не крісло… а трон!
Марія Антонівна. Справді я… не знаю… мені так було спішно. (Сідає).
Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!
Марія Антонівна. Ви сміхуни, вам аби тільки поглузувати з провінціялок.
Хлестаков. О, як би я хотів, пані, бути вашою хусточкою, щоби по всяк час обнімати вашу чарівну шийку!
Марія Антонівна. Я вас зовсім не розумію, про що ви говорите? Якась хусточка… Яке сьогодня дивне веремя.
Хлестаков. А ваші устонька, пані, кращі за всяку погоду.
Марія Антонівна. Ви все щось таке говорите… Я хотіла вас просить вписати мені в альбом на спомин які небудь вірші. Ви, певно, їх знаєте чимало!
Хлестаков. Для вас, пані, все, чого хочете. Прикажіть, яких вам віршів?
Марія Антонівна. Яких небудь, таких — гарних, нових.
Хлестаков. Що там вірші! Я їх безліч знаю!
Марія Антонівна. Ну, скажіть же, які ви мені напишете?
Хлестаков. Та навіщо казати? Я й без того їх знаю.
Марія Антонівна. Я дуже люблю вірші…
Хлестаков. Та в мене їх сила всяких. Ну, хочби й отсі: „О ти, що в горю марно на Бога нарікаєш, чоловіче!“ Ну і багато інших… Тепер не згадаю: та се все дурниця. Я вам краще замісць цього про своє кохання скажу, яке від вашого чарівного погляду… (Присовується з кріслом).
Марія Антонівна. Кохання? Я не розумію, що то ко-