Йосип (дивиться у вікно). Якісь купці хочуть увійти, та поліцай не пускає. Махають паперами; мабуть вас бачити хочуть.
Хлестаков (підходить до вікна). А чого вам, мої любі?
Голоси купців. Прибігаємо до вашої милости. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Хлестаков. Пропустіть їх! Нехай увійдуть! Йосипе, скажи їм: нехай ідуть. (Йосип виходить).
Хлестаков (приймає з вікна папери, розгортає один з них і читає). „Його високоблагородному сіятельству фінансовому панови від купця Абдуліна“… Кат зна що — такого уряду й на світі нема!
Хлестаков. А що вам, любенькі?
Купці. Просимо вашої ласки.
Хлестаков. А чого вам треба?
Купці. Заступись, добродію, не дай загинуть! Терпимо кривду, зовсім безвинно.
Хлестаков. Від кого?
Один з купців. Та все від тутешнього городничого. Такого городничого, пане наш милостивий, як світ світом, не було. Так нас кривдить, що й описати годі. Постоями так замучив, що хоч вішайся. Не по правді робить. Вхопить за бороду тай кричить: „Ах ти татарюго!“ Їй Богу! Як би то ми його, то є, чим небудь не пошанували, чи там що, а тож ми порядок знаємо; що там слід на сукню його жінці чи дочці, то ми не проти сього. Чому й не дать? Алеж бо бачите, йому того всього мало — їй же Богу! Прийде в крамницю, та що побачить, те зараз і тягне. Сукна вздрить штуку, та й каже: „Е, коханий, се гарне суконце! — віднеси його до мене!“ Ну, що робити, береш і несеш, а в штуці того сукна буває іноді аршин пятьдесять.
