Так я, бачите, хочу… щоби він був зовсім… теє то… законним моїм сином… і звався так само, як і я: Добчинський.
Хлестаков. Добре, хай називається, се можна.
Добчинський. Я й не турбував би вас, але шкода хлопчини, дуже спосібний… Такий хлопчина, кажу вам… великі надії подає; всякі вірші на память виголошує, оповідання всякі, а коли де запопаде ножика, зараз зробить вам маленький возик, та так гарно як мистець який… Про це й Петро Іванович знає.
Бобчинський. Правда, великий талант має хлопчина.
Хлестаков. Добре, добре. Я подбаю про це, я побалакаю, і сподіюся… все – все те зробиться, так, так… (Звертаєтся до Бобчинського). Може маєте і ви що мені сказати?
Бобчинський. А якже маю і я до вас дуже велику просьбу.
Хлестаков. А що? Про що?
Бобчинський. Прошу вас дуже, як поїдете в Петербург, то скажіть там усім вельможам, сенаторам, адміралам, що от, мовляв, ваше сіятельство чи там превосходительство, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть — прошу, виразно скажіть: Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Добре, добре, скажу!
Бобчинський. А як доведеться вам із царем… то скажіть і цареви ось, мовляв, ваше царське величество, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре, скажу!
Добчинський. Вибачайте, що так струдили вас своїми відвідинами.
Бобчинський. Вибачайте, що так струдили вас своїми відвідинами.
Хлестаков. Нічого, нічого. Мені дуже приємно.
