Почтмайстер. Маю честь представитися: почтмайстер, надворний радник Шпекин.
Хлестаков. А, здорові були! Я дуже люблю товариство милих людей. Прошу сідати! Здається, ви постійно тут живете?
Почтмайстер. Власне так!
Хлестаков. Мені дуже подобається тутешнє місто. Невеличке, розуміється, невеличке — але щож? Цеж не столиця! Неправдаж, що се не столиця?
Почтмайстер. Щира правда.
Хлестаков. Це вже тільки в столиці бон тон і нема провінціональних гусей. А ви як думаєте? Неправдаж?
Почтмайстер. Щира правда. (На бік). Він ні трохи не гордий; про все розпитує.
Хлестаков. А проте, признайтесь, і в маленькім місті можна прожити щасливо?
Почтмайстер. Се правда.
Хлестаков. Гадаю, шо треба, треба тільки, щоб тебе поважали, щиро любили. — Хіба не правда?
Почтмайстер. Щира правда.
Хлестаков. Мене, знаєте, це дуже тішить, що ви однакових зі мною думок. Мене, звичайно, назвуть чудним, але це вже в мене така натура. (Дивиться йому в очі і говорить про себе). Попроситиб позички в того почтмайстра? (Голосно). Зі мною трапилась, знаєте, дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не моглиб ви позичити мені карбованців триста?
Почтмайстер. Чому ні?… Вважатиму найбільшим щастям. З радістю. Ось вони, будьте ласкаві, від душі радий.
Хлестаков. Щиро дякую. Бо я, знаєте, не можу хочби і в дорозі не роскошувати… бо нащо? Чи не так?
