Ганна Андріївна. Так то, ви барон Брамбеус?
Хлестаков. Якже! Я їм усім виправляю статті. Мені Смірдін платить за те сорок тисяч.
Ганна Андріївна. То, безпечно і Юрій Милославський ваш твір?
Хлестаков. А якже, це мій твір!
Ганна Андріївна. Я так і знала, зараз догадалася.
Марія Антонівна. Ах, мамочко, там написано, що се твір Загоскіна.
Ганна Андріївна. Ну от! Я так і знала, ти навіть і тут будеш перечитись.
Хлестаков. Ах, так, це правда: Це дійсно твір Загоскіна, але є другий Юрій Милославський і той вже мій.
Ганна Андріївна. Так, се правда, я вашого читала. Як чудово написано!
Хлестаков. Мушу признатися, що з літератури я й живу. У мене першорядний дім у Петербурзі… Там усі знають дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Прошу, панове, як будете в Петербурзі, прошу зайти до мене. Я теж даю балі…
Ганна Андріївна. О, я уявляю собі, з яким смаком і пишністю уладжені у вас балі.
Хлестаков. І не кажіть! На столі, приміром кавун — за сімсот карбованців. Зупа у вазі просто на кораблі приїхала з Парижа, піднімаєте покришку — пара — запах, кажу вам, якого не найдете на всім світі. Я кождої днини на балях. Там ми собі склали навіть свою партію віста: міністр заграничних справ, француський посол, англійський, німецький і я. А що вже натомишся грою, то й сказати не можу. Як вибіжиш до себе на четвертий поверх — скажеш тільки куховарці: „На, Маврушко, плащ…“ Що це я бреду — я й забув, що живу на першому поверсі. До моїх комнат тільки одні сходи. А цікаво заглянути до мене в передпокій, як я ще сплю: графи та князі товпляться та гудуть мов джмелі. Тільки й чуєш ж… ж… ж… А то й міністр… (Городничий і всі зі
