почестей ніяких не бажаю. Воно правда, принадна річ, але супроти добрих діл всьо це прах і суєта!
Артем Пилипович (на бік). Ех, нероба, як розмальовує! І дасть же Бог такий талан!
Хлестаков. Це правда. Я й сам, признаюсь вам, люблю іноді політать за хмари прозою, а деколи — так і вірші вшквариш.
Бобчинський (Добчинському). Правда, глибока істина, Петре Івановичу! Такі уваги… Видно вчена голова.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка, у вас нема таких розривок, товариств, де можнаб приміром пограти в карти?
Городничий (на бік). У-гу-гу! Он куди! Знаємо, голубчику, в чий город камінці кидаєш. (Голосно). Боже борони! Тут ні слуху ні духу про такі забавки. Я карт з роду віку до рук не брав; навіть не знаю, як грається в ті карти. Ніколи й дивитися не міг я на них спокійно… а як доведеться коли припадково побачити якого небудь дзвінкового короля… або ще там яку, то, повірите таку огиду на душі почуваєш, що, тільки плюнеш. Раз якось зі мною був випадок; забавляючи дітей, збудував я з карт хатинку. Щож ви думаєте, цілісеньку ніч потім снилися кляті, Бог з ними! Як можна такий дорогий час гайнувати за картами?
Лука Лукич (на бік). Ах падлюка! А з мене чортяка вчора сто карбованців злупив.
Городничий. Краще я цей час оберну на добро держави…
Хлестаков. Ну, ні, це вже ви занадто… Все залежить від того, з якого боку хто і як на це дивиться. Коли приміром не використаєш щасливу хвилю, ну тоді, правда… Ні, ви не кажіть, а пограти в карти іноді дуже мило.
Городничий. Осмілюсь познайомити вас з моєю сімєю: моя жінка, моя дочка.
