Городничий. Бо по інших містах, смію сказати, городничі і урядовці більше дбають про свою, так сказатиб, користь. А тут у нас, можна сказати, нема навіть іншої гадки, як та, щоб добрими ділами та дбайливістю заслужити увагу начальства.
Хлестаков. Сніданок був чудовий; я попоїв знаменито. Що, у вас кождої днини такі сніданки бувають?
Городничий. Це навмисне задля такого дорогого гостя.
Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те й живеш, щоб зривати квітки роскоші. Як зветься та риба?
Артем Пилипович (підбігаючи). Лабардан.
Хлестаков. Дуже смачна. Де то ми снідали? У шпиталі, чи що?
Артем Пилипович. Так, так, у шпиталі.
Хлестаков. Ага, ага, пригадую собі — там стояли ліжка. А хорі повидужували? Там їх щось було мало.
Артем Пилипович. Людей з десять лишилося, не більше; а всі інші вже виздоровіли. Це вже у нас такий порядок, з того часу, як я обняв заряд. — Може вам здасться це навіть дивним, що всі хорі як мухи видужують. Хорий, і не повірите, не встигне увійти до шпиталю, як уже й здоровий; і не стільки ліки помагають, скільки чесність і лад.
Городничий. Що, як що, але смію сказати: дуже тяжкі обовязки начальника міста. Скільки на його плечах усякої турботи, от хочби чистота, полагодження, поправки… просто кажучи, і найрозумніший чоловік не дав би тому ради, але, Богу дякувати, всьо йде гаразд. Інший на мойому місці дбав би тільки про себе на свою користь, а тут повірите, ляжеш спати і все думаєш: „Господи милосерний, поможи мені так все зробити, щоби начальство побачило твою працю, оцінило і було вдоволене!… „Чи нагородить воно, чи ні, то вже його воля, лиш аби я був спокійний у свойому серці. Коли в городі скрізь лад, вулиці виметені, арештантів добре нагодовано, пяниць не видати… то чогож мені більше треба? Далебі,
