слугу! (До городничого і Добчинського). А щож це ви панове стоїте? Сідайте, будь ласка. (До Добчинського). Дуже прошу сідати!
Городничий. Нічого, нічого, ми й так постоїмо.
Хлестаков. Прошу, сідайте, будь ласка. Я аж тепер добре бачу вашу щирість, прихильність; а то, правду кажучи, я зразу вже подумав, що ви мене… (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає у двері і з усмішкою прислухується).
Городничий (на бік). Треба бути сміливішим. Він бач хоче, щоби його вважати за інкоґніто. Добре, стрівай, підпустимо і ми туману. Прикинусь, ніби я зовсім не знаю, що він за один. (Голосно). Ми отсе ходячи по службі от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім дідичем, зайшли навмисне в гостинницю, щоби пересвідчитися, чи добре з приїжжими поводяться, бо я — мушу вам сказати, не так — як там інші городничі, яким ні до чого ніякого діла нема… А я, крім своїх прямих обовязків маю ще в душі христіянську людяність, хочу, щоби кожду людину добре обходили, і ось якби в нагороду припадок дав мені таку милу знайомість.
Хлестаков. Мені самому дуже мило, дуже. Правду кажучи, без вас довгоб я тут просидів… Зовсім не мав чим заплатити.
Городничий (на бік). Ну, ну, говори своє! Не мав чим заплатити. (Голосно). Осміляюся спитати: куди і в які місця зволите їхати?
Хлестаков. Я їду в саратівську губернію, до себе на хутір.
Городничий (на бік з іронічною усмішкою). В саратівську губернію! Ого! бреше гладко і не почервоніє. Е, голубчику — з тобою треба хитро-мудро. (Голосно). Добре діло надумали. А що до дороги: кажуть з одного боку неприємність, коней задержують… а з другого боку — розвага — для ума. Адже ви, їдете мабуть більше задля розваги?
