винським почали позиватися… А мені це на руку, прямо роскіш: полюю на зайців на землях одного і другого.
Городничий. Мій друже, немилі мені тепер ваші заяці. Мені оте прокляте інкоґніто заїхало в голову. Так і чекаю, то ось-ось відчиняться двері і шусть у хату.
Бобчинський. Незвичайна подія!
Добчинський. Несподівана вістка!
Усі. Що, що таке?
Добчинський. Неждана річ. Приходимо в гостинницю…
Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем в гостинницю…
Добчинський (перебиваючи). Пострівайте, Петре Івановичу, я роскажу.
Бобчинський. Е, ні, дозвольте, хай уже я… дозвольте, дозвольте… виж так не роскажете…
Добчинський. Таж ви зібетесь і всього не пригадаєте…
Бобчинський. Пригадаю, їй Богу, пригадаю все, по черзі. Вже ви мені не перешкаджайте, хай я роскажу, не перебивайте! Панове, скажіть, Бога ради, щоб Петро Іванович не перебивав.
Городничий. Та кажіть же ради Бога, що там таке? У мене серце мало не вискочить з грудей. Сідайте панове… Сідайте! Петре Івановичу нате вам стільчик. (Всі сідають довкола обох Петрів Івановичів). Ну кажітьже, що там таке?
Бобчинський. Пострівайте, пострівайте… Я всьо по черзі… Як тільки я мав приємність вийти від вас після того, як ви занепокоїлися одержаним листом, еге… так кажу, я зараз же забіг… та вже прошу вас, не перебивайте Петре Івановичу! Я вже всьо, всьо знаю… і по черзі… Так кажу, я бачите, забіг до Коробкина. Не застав Коробкина дома, тоді до Ростаківського, теж не застав і Ростаківського, тоді я до Івана Кузьмича, щоб і його
