рідні звичаї і мову, що не тільки саме не говорить але й прислузі забороняє говорити по українськи. Українська мова, се »мова душі«.
В тому часі, коли імя Гоголя стало вже славне, російська інтеліґенція відносилась до усього українського з погордою і насміхом. Її бавила тільки українська пісня, танець і українець-сміхун, тай то в карикатурі. Тому і російські журналісти підняли Гоголя на сміх за українські сюжети і українізм в мові, закидали йому брак артистичного смаку, низькі погані вислови, засмічування російської літератури й мови, а його твори назвали поганим жартом. І то якраз з приводу »Вечерів« і »Тараса Бульби«, в котрих український елемент бив найсильнішим і найчистішим ключем.
Пушкин і Жуковський були очаровані, Аксаков признав, що тільки українець міг написати такі твори, в яких відбивається те, що містить у собі багата національна природа українців. Але таких голосів було мало; більшість Гоголя ненавиділа і глумилася з нього тільки за його українство. Перед вів Ґреч, Сенковський і і., а вони по свідоцтву Турґенева були в 40–50 рр. для російського громадянства прямо богами. Таж Турґенева покарано одномісячним арештом за те, що смів згадати про смерть Гоголя як про велику втрату. Згадувати імя Гоголя було заборонено. До українства відносились ворожо не тільки поклонники офіційної народности, але й славянофіли і западники, навіть декабристи.
Та проте мусіли признати в Гоголі великий талант і тому якраз не хотіли вірити, щоб такі твори могли бути плодом душі українця. І почався спір, яка в Гоголя душа. На це відповів сам Гоголь в письмі до Смірнової: »Сам не знаю, яка в мене душа, чи українська, чи російська. А знаю тільки те, що ніяк не міг би ставити українця вище росіянина або росіянина вище українця. Обі природи надто щедро вивіновані Богом і кожда з них містить у собі те, чого нема в другій... Неподібна їхня історична судьба, тому й ріжні сили їхніх характерів«. Як велике було тоді упередження до українства, коли Гоголь, який добре знав, яка в нього душа і так щиро
