Лука Лукич. Ні, ні!
Почтмайстер. Ні, ні, читайте!
Артем Пилипович. Е, ні, вже читайте!
Коробкин (читає далі). „Суддя Ляпкин-Тямкин у великому степені моветон…“ (Зупиняється). Знать француське слово.
Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Добре ще, коли тільки злодій, а то, може ще що гірше.
Коробкин (читає далі). „А проте народ гостинний і добродушний. Бувай здоров, серце Тряпичкине! Я сам теж за твоїм приміром думаю вдаритись в літературу. Нудно, голубе, так жити! — бажається поживи й для душі. Бачу сам, що справді треба занятися чимось вищим. Пиши до мене в Саратівську губернію, в село Підкотилівку“ (Обертає листа і читає адресу). „Високоповажаному панови Іванови Василевичу Тряпичкину в Санктпетербуг, Почтова вулиця, дім 97, повернувши в двір, третій поверх на право“.
Одна з пань. Який несподіваний репріманд!
Городничий. Ось коли зарізав, так зарізав! Убив! Убив, на смерть убив! Нічого не бачу, бачу тільки якісь свинячі рила замісць лиць, а більше нічого… Завернуть, завернуть його! (Махає руками).
Почтмайстер. Куди там завернуть! Я як на гріх, казав дати йому як найліпшу тройку. Та ще чорт надав мене дать і наперед такий наказ.
Жінка Коробкина. Оце справді нечувана конфузія!
Амос Федорович. А, хай його побє лиха година! Та він в мене позичив три сотні карбованців.
Артем Пилипович. І в мене теж три сотні карбованців.
Почтмайстер (зітхає). Ох! — і в мене теж три.
Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістьдесять пять асигнаціями. Егеж!
Амос Федорович (здивовано розводить руками). Якже це, що ми так пошилились у дурні?
