запропоную вам стільця? Але ні, вам слід не стільця, а трон!
Мар. Ант. Я не знаю… мені конче треба йти. (Сіла).
Хлест. Яка у вас чудова хусточка!
Мар. Ант. Ви глузуєте. Вам аби тільки сміятись з провінціялів.
Хлест. О, як би я хотів бути вашою хусточкою, щоб повсяк час обнімати вашу чарівну шийку!
Мар. Ант. Я вас зовсім не розумію, про що ви говорите? Про якусь хусточку… Сьогодня якась така година.
Хлест. Але ваші устоньки кращі за всяку погоду.
Мар. Ант. Ви все щось таке… Я хотіла вас просить, щоб ви написали мені на спомин які-небудь вірші до альбому. Ви певне їх знаєте чимало?
Хлест. Задля вас, моя панно красна, що хочете. Скажіть, які вам вірші?
Мар. Ант. Які-небудь такі — гарні, нові.
Хлест. Що там вірші? Я їх безліч знаю!
Мар. Ант. Ну скажіть же, які ви мені напишите.
Хлест. Навіщо казать? Я їх так знаю.
Мар. Ант. Я дуже люблю вірші.
Хлест. У мене їх безліч всяких. Хоч би й ці: „О ти, що з горя і ні за що до Бога квилиш, чоловіче!“. Ну, і инші… Тепер не згадаю; але це нічого. Я вам краще замісць цього про своє кохання скажу, яке від вашого чарівного погляду… (Присовується).
Мар. Ант. Про кохання? Я не розумію, що то кохання. Я ніколи не знала, що то за кохання. (Відсовується).
