треба. (Одійшов). Обридли, чорт вас бери! Не пускай, Йосипе!
Йосип. (Кричить у вікно). Ідіть, ідіть собі. Ніколи, приходьте завтра! (Двері відчиняються і висовується якась постать в фризовій шинелі, з неголеною бородою, опухлою губою і перевьязаною щокою; за нею далі видко кілька инших). Геть, пішли! Чого лізете? (Упирається першому руками в живіт, випихаючи його; разом з ним виходить в прихожу, зачиняє за собою двері).
Мар. Ант. Ах!
Хлест. Чого це ви так злякались? Панно красна?
Мар. Ант. Ні, нічого, я не злякалась.
Хлест. (Хизується). Мені дуже приємно, моя панно-красна, що ви приняли мене за такого чоловіка, котрий… смію спитати: куди ви наважились були йти?
Мар. Ант. Я нікуди не йшла.
Хлест. Від чого ж то, примірно, ви нікуди не йшли?
Мар. Ант. Я думала, чи нема тут мами?!
Хлест. Ні, мені хотілося-б знати, від чого це ви нікуди не йшли?
Мар. Ант. Я вам не перешкодила? Ви працювали по важних справах?
Хлест. (Пишається). Так, але ваші очі кращі ніж важні справи. Ви ніколи мені перешкодить не можете, навпаки, — ви можете дати мені тільки саму втіху.
Мар. Ант. Ви розмовляєте по столичному.
Хлест. Задля такої чарівної панни, як ви? Чи можу хоч на хвилину вважати себе щасливим тим, що
