Хлест. Від кого?
Один купець. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого, пане наш милостивий, ніколи ще не було. Такі обиди чинить, що й сказати не можна. Постоями зовсім замучив, хоч вішайся. Не по правді робить. Ухопить за бороду й каже: „ах ти, татарине!“, їй-Богу! Коли-б сказать, яку непошану до його, чи там що, а то ж ми порядок знаємо; що там слід на сукню жінці його, чи дочці — ми супроти цього нічого не маємо. Коли ж ні, бачите, йому цього мало — їй же, Богу! Прийде до крамниці і, що не попада, тягне. Сукна вздрить штуку, каже: „є, любий, це гарне сукенце! віднеси до мене“. Ну що робити? несеш, а в штуці буває иноді аршин пьятьдесят!
Хлест. Невже? От, шахрай!
Купець. Їй же, Богу! Такого городничого ніхто з старих людей не пригадає! Як тільки його углядиш, то так все й ховаєш в крамниці! Та що й казать: не те, щоб що-небудь путнього, але усяку пакість бере: чорнослив такий, що років яких сім лежить у бочці, що мій прикащик не буде їсти, а він цілою жменею запихається. Йменинник буває на Антона, то вже чого, чого не нанесуть, просто сказать: ні в чім немає недостатку; ні, ще давай! Каже й на Онопрія його йменини. Що маєш робити? І на Онопрія несеш.
Хлест. Та це ж просто розбійник якийсь!
Купець. Істино. А попробуй суперечить, — наведе в будинок цілий полк на постой. А коли що, — запре двері: — Я тебе, каже, не буду бить чи там тортури, це, каже, законом заборонено, а ти у мене оселедчика попоїси.
Хлест. От здирщик! Та за це просто на Сибір!
