Хлест. От що, Артеме Пилиповичу, зо мною пригода трапилася: в дорозі втратився, чи нема у вас позичити для мене карбованців чотиріста?
Арт. Пил. Є.
Хлест. От і до-речі. Дуже вам вдячний!
Бобч. Маю честь освідчитись: громадянин тутешнього міста, Петро Іванович, син Бобчинський.
Добч. Дідич, Петро Іванович, син Добчинський.
Хлест. А, я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Як ваш ніс?
Бобч. Слава Богу, не турбуйтесь. Присох, зовсім присох.
Хлест. Ну, й добре, коли присох, я дуже радий тому. (Враз). Гроші у вас є?
Добч. Гроші? Які гроші?
Хлест. Щоб позичити мені карбованців тисячу.
Бобч. Таких грошей, їй-Богу, нема. А може чи нема у вас, Петро Івановичу?
Добч. При собі не маю, бо гроші всі, як самі добре знаєте, покладено в „пріказ общественнаго призренія“.
Хлест. Ну, коли нема тисячі, то хоч карбованців сто.
Бобч. (Нишпорить по кишенях). Чи немає у вас, Петро Івановичу, сто карбованців? У мене всього сорок.
Добч. Двадцять пьять карбованців.
Бобч. Та ви краще пошукайте, Петро Івановичу. У вас там, я знаю, в кишені з правого боку проріха, то може чи не запали в проріху.
