Ганна Андр. Що ви? Це вже занадто багато мені чести! Не по заслузі.
Хлест. Як то не по заслузі? Ви, моя пані кохана, на більшу заслуговуєте.
Ганна Андр. Я живу в селі.
Хлест. Так, село, але й село теж має свої підгірки і струмочки. Хто каже, рівнять з Петербургом не можна! Ох, Петербург! Що там за життя! Ви, може думаєте, що я тільки папери переписую? е, ні! Сам начальник відділу мій кращий приятель. Иноді так ударить мене по плечах: „приходь брате, обідать“. Я до департаменту захожу так, на одну хвилину, щоб сказати: „це так, а це так“. А там вже чинашка-писака, такий щур, пером тільки тр-р-р… тр… і пішов, і пішов. Хотіли мене якось колежським асесором зробити, а я так собі подумав: „не варте!“ А курьєр, так той летить за мною ще на сходах з щіткою: „дозвольте Іване Олександровичу, я вам, каже, чобітки почистю“. (до городничого) Чого ж ви, панове, стоїте? Сідайте.
Город. Ранг такий маю, що ще повинен і постоять.
Арт. Пилип. Ми й постоїмо.
Лука Лук. Не турбуйтесь.
Хлест. Без рангів, прошу сідать (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемоній, навпаки, я люблю так проскочити, щоб мене ніхто не запримітив. Але неможливо, нікуди не сховаєшся ні за що. Тільки вийшов кудись, диви-вже й кричать: он Іван Олександрович іде! А раз, знаєте, мене за головнокомандуючого приняли; салдати повискакували з гауптвахти і зробили рушницями учту. Потім того офицер, який дуже добре мене знав, каже мені: „Ну, брате, ми тебе за головнокомандуючого прийняли!“.
Ганна Андр. Скажіть на милість!
