до нього не поїде, і що він не згоден за нього сидіти в тюрмі. Але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича, та побалакав з ним, зразу пом'ягшав і, слава Богу, все пішло на лад. Вони тепер поїхали обдивлятись богоугодне. А то, правду кажучи, Антон Антонович, подумав, чи не було якого наклепу; я, знаєте, теж трошки злякався,
Ганна Андр. Ну, а вам чого лякатись? Хіба ви служите?
Добч. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, чогось страх почуваєш.
Ганна Андр. Ну і щож? А в тім все те пусте, розкажіть краще, який він з себе? Старий чи молодий?
Добч. Молодий, зовсім молодий чоловік: років двадцяти трьох не більше, а говорить зовсім, як старий. Каже: „згоден, каже, я поїду і туди і сюди“… (розмахує руками) і все так славно оповідає. — „Я“, каже, „і дописать і почитать люблю, але, каже, неможливо, бо в кімнаті темно“.
Ганна Андр. А з себе який він? Чорнявий чи білявий?
Добч. Ні, знаєте, більше шатен, а очі такі швидкі, як у звірька, навіть аж моторошно стає.
Ганна Андр. Що він тут пише в записці? (читає) „Спішу тебе повідомити, що становище моє було дуже погане, але, сподіваючись на Милосердного Бога, за два солоних огірка, а особливо пів порції кавяру карбованець двадцять пьять копійок“… (зупиняється). Цього вже я зовсім не розумію, при чому тут два солоних огірки та кавяр?
Добч. Та то, бачите, Антон Антонович писали на клаптику паперу, на швидку, а там було написано рахунок.
