будеш мати. (оглядає кімнату). Здається, в цій кімнаті є вохкість.
Хлест. Препогана кімната, а блощиці, повірите, такі, яких я зроду не бачив: як собаки кусають!
Город. Скажіть! Такий освічений гість терпитьі та ще від кого? — від якої-небудь непотрібної блощиц, що їй, навіть, на світ не слід родитися! Та тут начеб то й темненько?
Хлест. Зовсім темно. Хазяїн завів такий лад, щоб свічок не давать. Иноді хочеться що-небудь зробить, почитать, чи там иноді прийде бажання щось написати, — не можу: темно, темно, як у грішника в кишені.
Город. Насмілююсь просити вас… але ні, я недостойний.
Хлест. А що.
Город. Ні, ні, боюсь, недостойний.
Хлест. Що там таке, кажіть?!
Город. О, коли б я смів… У мене в дома є чудова кімнатка задля вас, світла, покійна… Але, ні, ні, почуваю, сам почуваю, що це вже булоб задля мене надзвичайна честь. Не гнівайтесь. Їй-же Богу, від щирої душі це кажу.
Хлест. Навпаки, з великою радістю! Я дуже вам вдячний. Мені самому далеко приємніще в приватнім домі, ніж в цій коршмі.
Город. А як я буду радий, то й сказати не можу. А що вже жінка зрадіє! В мене така натура: хлібосольство з дитячих літ, особливо — коли гість освічена людина. Не подумайте, що я це кажу з улесливости, нехай Бог боронить, а цього… не маю, я це кажу від щирого серця.
