Служка. Хазяїн веліли спитать, чого вам треба.
Хлест. А, здоров, брат. Як ся маєш?
Служка. Слава Богові.
Хлест. Ну що ж, як там у вас в гостиниці, все гаразд?
Служка. Хвалити Бога все добре.
Хлест. Багато є проїзжих.
Служка. Є, хвалити Бога, чимало.
Хлест. Слухай, милий друже, мені й досі не приносять обідать, так ти піджени там їх, щоб швидче подавали. Діло, бачиш, таке: мені після обіду треба буде де-що зробити.
Служка. Коли ж хазяїн звеліли нічого більше не давати в борг. Вони, навіть, сьогодня хочуть іти скаржитись городничому.
Хлест. За що ж скаржитися? Ну, ти — розумний хлопець — розсуди сам, треба ж мені що-небудь їсти, чи ні? Я ж так можу зовсім охлянуть. Мені, розумієш, страшенно їсти хочеться! Я не жартую.
Служка. Та воно так. А він каже: я йому їсти не дам, поки не заплатить за те, що поїв. Отак і каже!
Хлест. А ти, голубчику, його усовісти.
Служка. Як я його буду усовіщать?
Хлест. Ти скажи йому, що як же, мовляв, треба ж йому їсти що-небудь. Гроші — грошима… Він думає, що як йому, хамові, не попоїсти день-два — нічого, то так і другому. Що це за новина?!
(Служка й Йосип пішли).
