дюги, говорить, шахраї, каже, і пан твій — шарлатанюга й мотюга. Бачили ми, каже, отаких арештантів і падлюк, як твій пан.
Хлест. А ти вже радий, худобо, все мені переказувать.
Йосип. Каже: так всякий приїде, напьє, наїсть в борг, а потім його ніяк звідціль не викуриш. Я жартувать з вами не буду, а просто в часть, а потім в тюрягу.
Хлест. Ну, ну, ти, дурню! годі блягузкать. Іди й скажи. От іще подла тварюка!
Йосип. То вже краще я самого хазяїна до вас покличу.
Хлест. Навіщо мені твій хазяїн здався? Іди й скажи.
Йосип. Та я, паничу…
Хлест. Ну, чорт тебе бери, іди й клич хазяїна,
(Йосип пішов).
Хлест. (сам). Страшенно їсти хочеться. Трошки пройшовся, думав перехочеться, — ні, чортяка його розносила ще гірше. Ех, як би був в Пензі не гайнував грошей, вистачило б доїхать до дому. Піхотний капитан — идолів син, підкосив мене. Штос навдивовижу, бестія, ріже. За яку-небудь чверть-години облупив мене, як сидорову козу. А всеж таки хотілось мені ще раз з ним помірятись. Шкода тільки, що не зустрінусь вдруге. На вдивовижу подла місцина. На що вже в паршивій крамниці з овочами і там нічого не дають в борг? Це вже просто таки — свині. (Почина свистіти: спершу з опери „Роберт“, потім, ні се, ні те). Нема й доси нікого.
