Добч. Він! Я вам кажу — живе другий тиждень, грошей не платить і не їде. Хто-ж инший, як не він?! Подорожню прописано до Саратова.
Бобч. Іменно, кажу, він! Такий цікавий, до всього додивляється. Побачив, що ми з Петром Івановичем їмо сьомгу, більше через те, що у Петра Івановича з животом рахуба… Еге, то так по тарілках наших і зорів. Мені аж страшно зробилось.
Город. Господи, помилуй нас грішних! Де ж він там живе?
Добч. В пьятому числі, під сходнею.
Бобч. В тім самім, де той рік проїзжі офицери побились.
Город. І давно, кажете, він там живе?
Добч. А вже тижднів зо два буде. Приїхав він на Василя Єгиптянина.
Город. Два тиждні! (на-бік) Рятуй мене сила Божа! За ці два тиждні вибили різками унтер-офицершу! Арештантам не видавали харчів. На вулицях, як на смітнику: скрізь брудота! Осудовисько, осудовисько! (хапає себе за голову).
Арт. Пил. Ну що ж, Антоне Антоновичу, — ходім всі гуртом до гостиниці!
Ам. Фед. Ні, ні, стривайте, не так. Поперед треба, щоб їхав голова, за ним духовенство, купецтво; от і в книзі діянія Івана — Масона…
Город. Ні, постривайте, дозвольте я вже сам. Не первина. І не в таких бувальцях бував, та й то викручувався, ще й спасибі доставав! Бог не без милості, а козак не без щастя. Поможе і тепер! (До Бобчинського) Кажете, він — молодий чоловік?
Бобч. Молодий, зовсім молодий. Років двадцять три-чотирі, не більше.
