Город. Це ще нічого, — інкогніто кляте! Ну, як загляне: а, ви тут, мої лебедики, а хто — спитає — тут суддя? Ляпкин-Тяпкин! А давай-но мені сюди Ляпкина-Тяпкина. Хто попечитель богоугодних інституцій? Земляника! Давай сюди Землянику… Ось де болячка!
Поштм. Розтлумачте мені, панове, що, який чиновник їде?
Город. А ви хіба ще не чули?
Поштм. Та чув від Петра Івановича Бобчинського; він оце тільки що був у мене в конторі.
Город. Ну і щож? Як ви гадаєте, в чім тут діло?
Поштм. А щож тут довго думати: війна з турком, от і все!
Ам. Фед. Наче в голові у мене був: я теж саме думаю.
Город. Іменно. Обидва влучили пальцем в небо.
Поштм. Істинно, кажу, війна з турком. А все француз, а все француз підкручує!
Город. Яка там війна з турком?! Туркові чи скрутиться, а нам то, запевне, змелеться. Погано буде тільки нам. Це так, як зараз день на дворі. В мене лист єсть.
Поштм. Так ви ж так і кажіть. Тоді війни з турками не буде.
Город. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?
Поштм. Та що там я. Як ви, Антоне Антоновичу?
Город. Щож я. Страху, правду кажучи, великого нема, а так трошки, начеб то… Купці та горожанство мене трошки бентежить. Кажуть, ніби я їм дозолив, а я їй-Богу, коли що і взяв з кого, то від щирого сер-
