за обов'язок. Ну, Іван Кузьмич, поцілуй свою наречену. Ти тепер можеш це зробити. Ти тепер повинен це зробити. (Агафія Тихонівна опускає очі.) Нічого, нічого, добродійко, це так треба; нехай поцілує!
Подкольосін. Ні, добродійко, дозвольте, тепер уже дозвольте. (Цілує її й бере за руку.) Яка чудова ручка! Чого це у вас, добродійко, така чудова ручка?.. Та дозвольте, добродійко, хочу, щоб зараз же було вінчання, неодмінно зараз же.
Агафія Тихонівна. Як зараз? Це вже, може, дуже швидко.
Подкольосін. І слухати не хочу! Хочу ще швидше, щоб цю ж хвилину було вінчання.
Кочкарьов. Браво! добре! Благородна людина! Я, признаюся, завжди сподівався від тебе багато чого в майбутньому! Ви, добродійко, справді, покваптеся тепер швиденько одягтися: я, сказати правду, послав уже по карету і напросив гостей; вони всі тепер поїхали прямо до церкви. Адже у вас вінчальне плаття готове, я знаю.
Агафія Тихонівна. А як же, давно готове. Я В одну хвилиночку одягнусь. (Виходить.)
Подкольосін. Ну, братику, дякую! Тепер я бачу всю твою послугу. Батько рідний для
