Фьокла. І ні слова не розберу: затуркали зовсім.
Яєчниця. Будинок муровано в одну цеглину, стара підошва, а ти набрехала: і з мезонінами і чорт його знає з чим.
Фьокла. А не знаю, не я будувала. Може, треба було в одну цеглину, тому так і збудували.
Яєчниця. Та ще й у ломбард заставлено! Чорти б тебе з'їли, відьма проклята! (тупаючи ногою).
Фьокла. Бач який! Ще й лається, інший би дякувати став за догоду, що клопоталася про нього.
Онучкін. Так, Фьокла Іванівна, ось ви й мені теж наговорили, що вона знає по-французькому.
Фьокла. Знає, батечку, все знає, і по-німецькому, і по-всякому; які хочеш манери — все знає.
Онучкін. Ну, ні; здається, вона тільки по-російському й говорить.
Фьокла. Що ж тут лихого? Зрозуміліше по-російському, тому й говорить по-російському. А якби вміла по-бусурманському, то тобі ж гірше, і сам би не зрозумів нічого. Вже тут нема чого балакати про російську мову, — мова, звісно яка: всі святі говорили по-російському.
Яєчниця. А підійди но сюди, проклята, підійди но до мене!
