Онучкін. Та що ви?
Кочкарьов. Як же? я це дуже добре знаю. Вона вчилась разом з моєю дружиною в пансіоні, відома була ледарка, завжди, бувало, в дуренській шапці сидить. А французький учитель просто бив її палкою.
Онучкін. Уявіть же собі, що в мене з першого разу, як тільки її побачив, було якесь передчуття, що вона не знає по-французькому.
Яєчниця. Ну, чорт там його бери з французькою! Але як ота сваха проклята… Ах ти, бестія отака, відьма! Адже коли б ви знали, якими словами вона розписала, — маляр, ну чистий вам маляр: „будинок, флігель“, каже, „на підмурку, срібні ложки, сани — от сідай та й катайся!“ — словом, у романі рідко випаде така сторінка. Ах ти, підошва ти стара! Попадись тільки ти мені…
Яєчниця. А! ось вона! А ходи но сюди, стара гріховодниця! а ходи но сюди!
Онучкін. Отак то ви обдурили мене, Фьокла Іванівна?
Кочкарьов. А ну, йди, Варваро, на розправу!
