Подкольосін. А що ж, ходімо й ми.
Кочкарьов. Ну, що, правда, господиня мила?
Подкольосін. Та що! Мені, признаюсь, вона не подобається.
Кокчарьов. От тобі й на! Це що таке? Та ти ж сам згодився, що вона гарна.
Подкольосін. Та так, щось не теє: і ніс довгий, і по-французькому не вміє.
Кочкарьов. Ще чого? тобі навіщо по-французькому?
Подкольосін. Ну, все-таки молода повинна знати по-французькому.
Кочкарьов. Чому це?
Подкольосін. Та тому що… я вже не знаю чому, а все вже буде в неї не те.
Кочкарьов. Ну от, оце дурень один сказав, а він і вуха розвісив. Вона красуня, просто красуня; такої дівчини не знайдеш ніде.
Подкольосін. Та мені самому вона спочатку була сподобалась, але потім, як почали говорити: довгий ніс, довгий ніс, — ну, я придивився, бачу сам, що довгий ніс.
Кочкарьов. Ех ти, догадався, та в дурнях зостався! Вони навмисно торочать, щоб тебе віднадити: і я теж не хвалив, — так уже
