Ярина Пантелеймонівна. Та де ж його взяти, того хорошого дворянина? Адже його на вулиці не знайдеш.
Агафія Тихонівна. Фьокла Іванівна знайде. Вона обіцяла знайти щонайкращого.
Ярина Пантелеймонівна. Та вона ж, серденько, брехуха.
Фьокла. Отжеж ні, Ярино Пантелеймонівно, гріх вам даремно наклеп зводити.
Агафія Тихонівна. Ах, це Фьокла Іванівна. Ну що, говори, розказуй! Є?
Фьокла. Є, є, дай тільки дух перевести — так заклопоталась! У твоїй справі всі будинки виходила, по канцеляріях, по міністеріях навешталась, у караульні натинялась — та ти знаєш, матінко, адже мене мало не прибили, їй-богу: стара ота, що одружила Афьорових, як присікалась до мене: „ти сяка та така, тільки хліб перебиваєш, знай свій квартал“, каже. — „Та що ж“, сказала я навпростець, „я для своєї панни, не прогнівайся, все готова ублаготворити“. — Зате вже яких женихів тобі здобула! Тобто, і стояв світ і буде стояти, а таких ще не було. Сьогодні ж декотрі й прибудуть. Я оце навмисне забігла тебе попередити.
Агафія Тихонівна. Як же сьогодні? Голубонько, Фьокло Іванівно, я боюсь.
