і сідає.) Слухай, Ілля Фомич, знаєш що? Їдь но ти сам.
Кочкарьов. Ну, отакої: здурів, чи що? Мені їхати! Та хто з нас жениться, ти чи я?
Подкольосін. Далебі, якось не хочеться; хай краще завтра.
Кочкарьов. Ну, чи є в тебе хоч капля глузду? Ну, хіба не йолоп ти? Зібрався зовсім і раптом „не треба“! Ну, скажи, будь ласка, не свиня ти, не падлюка ти після цього?
Подкольосін. Ну, чого ж ти лаєшся? з якої речі? що я тобі зробив?
Кочкарьов. Дурень, дурень набитий, це тобі всякий скаже. Безглуздий, от просто безглуздий, хоч і експедитор. Адже чого я клопочуся? Для твоєї користі: адже з рота видеруть шмат. Лежить, проклятий холостяк! Ну, скажи, будь ласка, на що ти схожий? — Ну, ну, дрантя, ковпак, сказав би таке слово… та непристойно тільки. Баба! гірше від баби!
Подкольосін. І ти, справді, хороший. (Нишком.) Чи при своєму ти розумі? Тут стоїть кріпак, а він при ньому лається, та ще отакими словами; не знайшов іншого місця!
Кочкарьов. Та як же тебе не лаяти, скажи, будь ласка? Хто може тебе не лаяти? В кого стане духу тебе не лаяти? Мов би й порядна людина, зважився одружитись, пішов шляхом доброго розуму і раптом — просто з дуру, дурману об'ївся, колода отака…
