Подкольосін. Я? Ну, ні… я ще не зовсім згоден.
Кочкарьов. От тобі й на! Та ти ж оце об'явив, що хочеш.
Подкольосін. Я говорив тільки, що не завадило б.
Кочкарьов. Як, схаменися! та ми вже зовсім було всю справу… Та що? хіба тобі не подобається шлюбне життя, чи що?
Подкольосін. Ні, подобається.
Кочкарьов. Ну, так чого ж? За чим же діло стало?
Подкольосін. Та діло ні за чим не стало. А тільки чудно.
Кочкарьов. Чого ж чудно?
Подкольосін. Як же не чудно: весь час був нежонатий, а тепер раптом жонатий.
Кочкарьов. Ну, ну… ну, не сором тобі? Ні, я бачу з тобою треба говорити насправжки: я буду говорити по щирості, як батько з сином. Ну подивись, подивись на себе уважно, от, наприклад, так, як дивишся тепер на мене. Ну, що ти тепер таке? Адже просто колода, ніякого значення не маєш. Ну для чого ти живеш? Ну глянь у дзеркало, що ти там бачиш? дурне обличчя — більше нічого. А тут, уяви собі, коло тебе будуть діточки, та не те, що двоє чи троє, а, може, й усіх шестеро, і всі на тебе схожі, як дві каплі води. Ти ось тепер сам, надворннй совітник, експедитор чи там
