Подкольосін. Та ти брешеш, Фьокла Іванівна!
Фьокла. Стара вже я, батечку, брехати; пес бреше.
Подкольосін. Ну, а придане, придане? Розкажи но знов.
Фьокла. А придане: кам'яний будинок у Московській часті, на два поверхи, вже такий прибутковий, що справді втіха: один лабазник платить 700 за крамничку. Пивний погріб теж великий гурт притягає. Два дерев'яних хлігелі: один хлігель зовсім дерев'яний, другий на підмурку; кожний карбованців по 400 приносить прибутку. Город є ще на Виборгській стороні: позаторік купець наймав під капусту, і такий тобі купець тверезий, горілки й у рот не бере, і трьох синів має: двох уже оженив, а „третій“, каже, „ще молодий, нехай посидить у крамниці, щоб з торгівлею легше було поратись. Я вже“, каже, „старий, так хай син посидить у крамниці, щоб торгівля йшла легше“.
Подкольосін. Та на вроду яка вона?
Фьокла. Як рахвинад! Біла, рум'яна, як кров з молоком, солоднеча така, що й сказати не можна. Вже от поти будете задоволені (показує на горло), тобто й приятелеві і ворогові скажете: „от так Фьокла Іванівна, спасибі!“
Подкольосін. Та вона ж, одначе, не штаб-офіцерша?
