по хаті, виганяючи лопатою горшки, помийниці… і чорт зна, що ще таке.
— Ну, — каже дід, — тобі у сні, а мені насправді. Треба буде, бачу, посвятити нашу хату; гаятись нема чого.
Сказавши це й спочивши трохи, дід добув коня і вже не спинявся ні вдень ні вночі, поки не доїхав до місця і не віддав грамоти до рук самій цариці. Отам уже дід надивився такого дива, що вистачило йому надовго після того розказувати: як повели його в палати, такі високі, що коли б десять хат поставити одна на одну, то й тоді, мабуть, не вистачило б. Як зазирнув він в одну кімнату — нема; в другу — нема; в третю — нема; в четверту — і там нема, та в п'ятій вже зирк — сидить сама, в золотій короні, в сірій новісінькій свиті, в червоних чоботах і їсть золоті галушки. Як звеліла вона насипати йому повну шапку синицями, як… та всього й пригадати не можна.
Про свою пригоду з чортами дід і думати забув, і коли, бувало, хтонебудь про це й нагадував, то дід мовчав, ніби й мова не до нього, і довго доводилось його прохати, щоб розказав усе, як було. І, мабуть, як кара за те, що не догадався зараз після того посвятити хату, його жінці рівно через кожний рік, у той самий час, бувало таке диво, що танцюється, бувало, їй, та й годі. До чого не візьметься, а ноги витинають своєї — отак і пориває піти навприсядки.
