зиря, подивився в карти: масть — нащо й краще, і козирі є. І спершу діло йшло, що й не треба краще, аж ось відьма п'ятерика з королями! У діда на руках самі козирі. Не довго думавши — ляс королів по усах усіх козирями.
— Еге-ге! Це не по-козацькому! А чим це ти криєш, земляче?
— Як чим? — козирями.
— Може, по-вашому, це й козирі, а по-нашому — ні!
Зирк — справді проста масть. Що за чортовиння! Довелося вдруге залишитись дурнем. І знову почало чортовиння дерти горло: «Дурень! Дурень!» — аж стіл дрижав і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав востаннє. Знову йде добре. Відьма знову п'ятерика. Дід побив і набрав з колоди повну руку козирів.
— Козир! — крикнув він і так ляснув по столу картою, що її аж зшкарубило.
Відьма, ні слова не казавши, покрила вісімкою масті.
— А чимти, старий чорте, б'єш? — Відьма підняла карту: під нею була проста шістка.
— Чи не чортові витівки! — крикнув дід і скільки сили стукнув кулаком по столу. Щастя ще, що у відьми була погана масть; у діда, як на те, на той час пари. Став набирати карти з колоди. Тільки — от лихо — таке сміття в руки, що дід і руки опустив. В колоді жодної карти. Пішов уже так, не дивлячись, простою шісткою; відьма прийняла.
— От тобі й на! Це ж що за знак? Еге-ге! Певне тут щось не так.
От дід карти тихенько під стіл — і перехрестив. Глянь — а в нього на руках козирні: туз, король, валет, а він замість шістки спустив кралю.
— Ну й дурний же я був! Король козирний! Що? Прийняла? Га? Котяче поріддя! А туза не хочеш? Туз! Валет!..
Грім пішов по пеклу, відьму скорчило, звідки не взялася шапка, бух прямісінько дідові в лице.
— Ні, цього мало! — закричав дід, набравшись сміли-
