бере сіно, зачепив нею найбільший шматок, підставив скоринку хліба і — зирк — відніс у чужий рот. Ось-ось, отут коло самих його ушей, — навіть чути, як чиясь пика чвакає та зубами клацає на весь стіл.
Дід нічого; взяв другий шматок, і от, здавалось, уже й по губах зачепив, тільки знову ж не в своє горло. Втретє — те ж саме. Розлютився дід, забув і страх, і те, в чиїх лабетах сидить тепер. Підскочив до відьом:
— Що ви, іродове насіння, сміятись надумали з мене? Коли не віддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я сучий син, якщо не поперевертаю свинячих рил ваших на потилицю.
Не встиг дід доказати останніх слів, як усе чортовиння вискалило зуби і зняло такий регіт, що в діда й на душі похолонуло.
— Добре! — завищала одна відьма, що її дід вважав за старшу над іншими, бо личина в неї була мабуть чи не краща за всі. — Добре, шапку віддамо тобі, тільки спершу ти заграй з нами тричі в дурня.
Ну, що ви скажете? Козакові сісти з бабами в дурня!
Дід почав було одмагатись, нарешті таки сів. Принесли карти, такі засмальцьовані, якими тільки попівни ворожать про женихів.
— Отож слухай, — заскавучала відьма вдруге, — коли хоч раз виграєш — твоя шапка, коли ж усі три рази останешся в дурнях, то вже як собі хочеш, не тільки шапки, може й світу більше не побачиш.
— Здавай, здавай, старе луб'я! Що буде, то й буде.
Ось і карти роздано. Узяв дід свої в руки — дивитись не хочеться, таке сміття: хоч би на сміх один козир. Масть — десятка найстарша; пар навіть немає. А відьма все підсипає п'ятерики. Довелось залишитись дурнем. І ось відразу, як загавкали, заржали, зарохкали з усіх боків:
— Дурень! Дурень! Дурень!
— Щоб ви полопались, бісове насінняі — закричав дід, затуляючи пальцями собі уші. — «Ну, думає, — відьма підтасувала, — тепер я сам буду здавати». Здав, засвітив ко-
