терну. Так, все так, як було йому казано; ні, не обдурив шинкар.
Проте, не дуже то й весело було дертися поміж колючими кущами; ще зроду дід не бачив, щоб прокляті колючки та сучки так боляче дряпались; що не ступне дід, так і пориває його ойкнути. Помалу вибрався дід на просторе місце, і, скільки міг помітити, — ліс став рідший, зате дерево було таке товсте, якого дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, наче воронове крило. Довго стояв дід на березі, оглядаючись на всі сторони. На тому боці горить огонь, ось-ось, здається, погасне, далі знову відбивається в річці, що вся тремтіла, як польський шляхтич у козацьких лапах. Ось і гребелька! Ні, тут хіба тільки одна чортяча таратайка проїде. Дід, проте, сміливо ступив і швидше, ніж інший вийняв би ріжок, щоб понюхати тютюну, — був уже на тому боці. Тепер тільки він побачив, що коло огню сиділи люди, та такі вишмаровані пики, що в інший час чого б не дав дід, щоб тільки з ними не знатися. Тепер нічого не вдієш, треба зв'язатися. От дід і відмірив їм поклона, мало не до пояса:
— Боже поможи вам, добрі люди!
Хоч би один хитнув головою: сидять та мовчать, та щось посипають в огонь. Побачивши одно місце порожнє, дід, не довго думавши, сів і собі. Вимащені пики нічого; нічого й дід. Довго сиділи мовчки. Дідові вже набридло, кинувся він до кишені, дістав люльку; подивився навкруги — ні один не дивиться на нього.
— Вже, добродійство, будьте ласкаві, як би так, щоб, до прикладу сказати, того… (дід жив на світі чимало, знав уже як підпускати баляндраси, і при нагоді, мабуть, і перед царем знав би що сказати), щоб, приміром кажучи, і себе не забути, і вас не образити, — люлька в мене є, та того чим її запалита, чорт-ма.
І на це дідові хоч би слово, тільки одна пика сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так, що коли б він трохи не відхилився, то, може, навіки попрощався б
