— Ото, яке диво! Кому на віку не доводилось з ним мати діло. Отут то й треба гуляти, як кажуть, на пропаще.
— Ех, хлопці, і гуляв би, та цієї ночі — строк козакові! Гей, братці, — не дайте мене! — сказав він і ляснув по руках їх, — не спіть одної ночі, і я довіку не забуду вашої дружби!
Чому ж не допомогти чоловікові в біді? Дід так і сказав, що швидше дасть відрізати оселедець з власної голови, ніж попустить чортові хоч понюхати собачою мордою своєї христіанської душі.
Козаки наші, може, їхали б і далі, коли б усе небо ніч не закрила чорним рядном, і в полі стало так само темно, як під овечим кожухом. Здалека тільки мерехтів огник; і коні, почувши близьке стійло, стали поспішати, настовбурчивши уші і втопивши очі в темряву. Огник, здавалось, біг назустріч, і перед козаками виявився шинок, похилений, мов та баба, що вертається з веселих хрестин. За тих часів шинки були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки не було де розгулятися, ударити горлиці чи гопака, прилягти навіть ніде було, коли в голову зайде хміль і ноги почнуть писати покой - он - по. Двір був заставлений весь чумацькими возами; під повітками, в яслах, в сінях — один зігнувшись, другий розкидавшись, чумаки хропли, як коти. Шинкар один перед каганцем карбував на палиці, скільки кварт та осьмух висушили чумацькі голови. Дід, узявши третину відра на трьох, пішов у повітку. Всі троє лягли в ряд. Не встиг дід і повернутися, бачить його земляки сплять уже мертвецьким сном. Розбудивши третього козака, що пристав до них, дід нагадав йому про дану товаришеві обіцянку. Той підвів голову, протер очі і знову заснув. Нічого робити, довелося одному вартувати. Щоб якнебудь розігнати сон, пішов він: обдивився вози, навідався до коней, запалив люльку, повернувся назад і сів знову коло своїх. Тихо було скрізь, так тихо, що, здається, й муха не пролетіла. Ось і ввижається йому: ізза сусіднього воза щось сіре висуває роги… Тут очі дідові почали злипатись так, що треба було протирати їх кулаками та
