Покійний мій дід, треба вам сказати, був не з простих на свій час козаків. Вмів і твердо -он -то, і слово - титлу[1] поставити. У свято одпече апостола, бувало, так, що тепер і попович інший нехай сховається. Ну, сами знаєте, що за тодішніх часів, коли зібрати з усього Батурина грамотіїв, то нема чого й шапки підставляти, — в одну жменю всіх можна забрати. Отже, не диво, якщо всякий зустрічний вклонявся дідові мало не до пояса.
Треба було одного разу вельможному гетьманові послати до цариці якусь грамоту. Тодішній полковий писар, — от, лихо його бери, прізвища не пригадаю: Вискряк не Вискряк, Мотузочка — не Мотузочка, Голопуцьок — не Голопуцьок… знаю тільки, що якесь химерне те мудряче прізвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що ось виряджає його сам гетьман із грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: грамоту зашив у шапку, вивів коня, цмокнув жінку і двох своїх, як він сам казав, поросят, що одно із них доводиться рідним батьком хоч би й нашому братові; і збив за собою таку куряву, ніби п'ятнадцять хлопців заходилися посеред шляху гратись у каші. На другий день, ще не співали четверті півні, як дід уже був у Конотопі. На той час був там ярмарок: людей скрізь висипало по вулицях, аж у очах рябіло. А що було рано, то все ще куняло, порозлягавшись на землі. Коло корови лежав гуляка-парубок з червоним, як снігур, носом; далі трохи хропла сидячи перекупка з кремінням, синькою, дробом та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самому шляху порозкидав ноги бородань-москаль з поясами та рукавицями… ну, всякого зброду, як водиться на ярмарках. Дід спинився, щоб роздивитись гарненько. Тим часом по ятках почали поволі
- ↑ Тобто добре вмів грамоти; читати в старовину вчили по складах, називаючи не звуки, а букви церковнослов'янської азбуки: буки (тобто звук б), аз (а) — ба; твердо (т), он (о) — то; титло — знак, який ставиться над скороченими словами в слов'янській мови і означав пропущену букву; дід добре знав правила тодішнього скоропису із скороченнями.
