То ви хочете, щоб я ще розказав вам про діда? Воно б, чому і не потішити брехенькою. Ех, старовина, старовина! І яка радість, яка розкіш впаде на серце, коли почуєш про те, що давно-давно, ні року йому, ні місяця немає, діялось колись на світі! А коли ще вплутається якийнебудь твій родич, дід чи прадід, — ну, тоді й рукою махни: щоб мені захлинутися за акафістом[1] великомучениці Варварі, якщо не здається, що ось-ось все те сам робиш, ніби ти вліз у прадідову душу, або прадідова душа жирує в тобі.
Ні, найгірш за все наші дівчата та молодиці; покажись тільки їм на очі: «Хомо Григоровичу, Хомо Григоровичу! А нуте якоїсь страховинної казочки. А нуте бо, нуте…» Трата-та-та… і як почнуть, як почнуть. Розказати, звісно, не шкода, та подивіться но, що діється з ними, як полягають спати. Я ж добре знаю, що кожна тремтить під укривалом, ніби б'є її лихоманка, і з головою б рада залізти в кожух свій. Шкрябни об горщик миша, чи сама якнебудь зачепи ногою коцюбу — і крий боже, і душі немає. А на другий день ніби й не було нічого, чіпляється знову — розкажи їй страшної казки, та й годі.
Про що б таке вам розповісти? Зразу не спаде в голову. Еге, розкажу я вам, як відьми грали з покійним моїм дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, панове, — не збивайте мене, бо вийде такий кисіль, що соромно буде і в рот його взяти.
- ↑ Акафіст — похвальна служба на честь якогонебудь «святого».
