палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не доведений буде до виконання, ти один переді мною будеш відповідати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський».
— Ось що! — сказав голова, роззявивши рота. — Чуєте ви, га, чуєте: за все відповідає голова — а тому слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А ні, то я вам… А тебе, — казав він далі, повернувшись до Левка, — зважаючи на комісарів наказ, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, — я оженю. Тільки попереду ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш того, що висить на покутті? Я поновлю його завтра… Ти де взяв цю записку?
Левко був сам дуже здивований, що так несподівано повернулося його діло, проте мав розсудливість і приготував в умі своїм іншу відповідь, затаївши правду, де він взяв записку.
— Я ходив, — сказав він, — учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас, повертаючись назад, пообідати.
— Він казав це?
— Казав.
— Чи чуєте! — поважно піднявши голову, казав голова до своїх супутників. — Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! — тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. — Комісар! Чи чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж не абияка честь? Чи ж не правда?
— Ще, скільки я можу пригадати, — підхопив писар, — ні один голова не частував комісара обідом.
— Не кожний голова голові рівня! — промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився і якийсь важкий і хрипкий сміх, що більше скидався на відгуки далекого грому, зазвучав з уст. — Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б, ради поважного гостя, дати
